?

Log in

01 Лис і Душа

Ліс зустрів його нічною прохолодою. Біжучи відомими лише йому таємними стежками Лис щоразу легко відсапувався, коли боком, чи головою торкався холодних гілок. Природа навколо вже поступово віддавалась осені. Все навколо було вкрито легким нальотом інею. Розпочинались перші заморозки. Що зараз рухало хитрим лисом не було зрозуміло і йому. Спочатку прийшов сон. Потім непереборне бажання кудись рухатись, бігти, мчати лісом. Хоча... Чому «кудись»? Лис знав куди і відчував чому. Частина його єства чинила супротив, плутаючи думки. Проте мудрий звір знав, що то лише його частина відмовлялась від надуманого. ВІн це зробить трішки згодом, а зараз треба виконати ще один ритуал. І тому він біг неквапливо, тихо, не здіймаючи шуму, біг так щоб ранковий ліс не звертав на нього уваги. Це був глибокий, морозний, осінній ранок. Небо всіяне зірками, ледь-ледь виглядало крізь крони. Лис біг на свою галявину. Адже саме вона йому сьогодні наснилась.


Сон.Collapse )

00 Лис і Сонце

Він лежав у своїй затишній норі. Ніч вдалась неспокійною. Лис ніяк не міг спочатку знайти зручну позу для сну, ворочався, вкладався. Нора була для нього занадто простора. І занадто пуста. Він ще не встиг до цього, давно забутого стану. Можливо тому його сон був неспокійний. Раз у раз він то провалювався у дрімоту, то прокидався на мить, щоб наступної миті знову провалитись у царство Морфея. І лише під самісінький ранок прийшов очікуваний затишок. До Лиса прийшов сон. Спокійний сон. Лис навіть почав посміхатись у вуса.

сонCollapse )

Нічне

Хочеться просто зробити як в дитинстві. Сісти, закрити очі долонями і зникнути для всього світу. За тих часів, часів щирого сприйняття світу, цього було достатньо. Тобі несамовито боляче від травми чи якоїсь образи і ти завжди можеш втекти від того що тобі зле. Присісти, заховатись, закрити очі і через хвилинку все пройде. Як зараз страшенно цього не вистачає. Read more...Collapse )

Повітря

Це перше що ми робимо, з`являючись на світ. Маленький, беззахисний комочок плоті приходить у цей чужий для нього світ і робить свій перший вдох. Від цього кроку залежить будеш ти в світі живих, чин ні. І на завершення нашого життєвого шляху саме такий самий подих і повернеться у Всесвіт. Перший і останній ковток життєдайної стихії. І ця сила повітря беззаперечна. Стихія лагідна як подих немовляти і безжальна як торнадо.
Стоїш в полі, сяє сонце променями літа що минає. І дихаєш, дихаєш як вільна людина. Посміхаєшся сонцю. Серце щасливо співає в такт іншому далеко звідси. Розводиш руки в бажанні обійняти весь світ. Розкидаєш їх широко. Відчуваєш як повітря тече поміж пальці, струменіє між руками, шепоче у вуха. І вже не сила стримувати бажання. Відкриваєш очі, робиш крок вперед… Ще. Ще один і ще. Розбігаєшся і крилами що виростають за спиною ти ловиш вітер життя. Серце кричить від шаленої радості та свободи. Летиш відчуваючи присутність того, завдяки кому душа рветься в небо. Кінчиками пальців, промінчиками душі, ефіром свого Я. Все єство наповнюється яскравим повітрям кохання. І ти дихаєш ним, таким солодким повітрям. Дихаєш на повні груди, жадібно. Дихаєш п`яніючи від неймовірної енергії що охоплює все твоє єство. І не можеш надихатись. Тобі вже все під силу. Нема перешкод, все можливо здолати. Неймовірна впевненість у завтра охоплює. Вище! Вище в небо. Туди, до самих зірок. Вітер видуває сльози з очей. Сльози щастя. Сльози безмежного щастя. Це політ прекрасний. Політ над всім мирським, над світом. Туди, у височінь. До холодних зірок, щоб зігріти своїм почуттям ці цятки. Змах, ще один. Дихання на повні груди. Енергія. Єдине що бажаєш щоб так було завжди. Цього єдиного і прагнеш…
Проте щось раптово стає не так, там у висоті. Повітря стає все менше. Стає холодно. Темно. Твої крила вже не можуть нести у височінь так легко як і раніше. Кожен помах дається важче і важче. І замість руху вперед ти відчуваєш рух до низу. Помах і знову вниз. Політ втрачає свою стрімкість та легкість. Сили починають щезати. Ще мить і не стане сил і… І ти тягнешся своєю душею до іншої у німому проханні про допомогу. Раптом у самісінькому серці лунає вибух. Голодний, гострий вибух болі. Удар цей приголомшує. Ще не розуміючи того, що сталось лише встигаєш зойкнути : «За що?!». Нема зв’язку, нема повітря. Щойно ти чув і раптом тиша. Ось ще мить тому ти відчував як там, на кінчиках пальців була рідна душа. Щира, ніжна, рідна душа, що співала в унісон з тобою та вашим всесвітом. Що, здавалось би, була завжди поруч. А наступної миті твої крила раптом втрачають опору. І ти починаєш стрімко падати вниз. Життєдайне повітря, те що давало сили та підтримки раптом перетворюється на порожнечу. Вона забирає сили. Тягне соки замість того щоб дарувати життя. Крила втрачають можливість тримати і ти падаєш долі. Душа рветься у німому крику, серце відчайдушно намагається достукатись до іншого, але…
Зв’язку нема. Нічого нема. Ти намагаєшся, відчайдушно намагаєшся стримати це падіння. Виправити політ, вберегти те що отримав. Вберегти дві душі за які взяв відповідальність. Щосили тримаєшся. Ламаєш крила і переборюючи цей страшний біль все одно пробуєш вирівняти політ, зменшити швидкість. Ти знаєш що здатен на це. Тобі стане сил. Аби тільки був відгук, аби тільки почути. Але ні... Нема повітря в грудях, нема зв’язку з іншою душею. Всередині розливається гаряча холодна порожнеча, що випалює нутрощі. Свист вітру у вухах і водночас жодного звуку. Швидкість росте з кожною секундою. Наближається земля. Швидко і невідворотно. І інстинктивно,відчайдушно встигаєш зробити лише одне - згорнутись калачиком, як у дитинстві, охопити руками себе. Сховати найцінніше у обіймах, у спробі зберегти. Зберегти маленьку скриньку з милими і навіть дещо дитячими скарбами. Ніжне серце, раниму душу, ниточку що зовсім нещодавно пов`язувала дві рідні душі. Душі, що віднайшли одне одного у безмежжі інших. Різнокольорові скельця спогадів. Фантики надій. І цілу жменю мрій... Сильно-сильно тримаєш цей скарб, розуміючи невідворотність того, що відбудеться. І так само невідворотно знаєш, що до останнього будеш сподіватись на ковток повітря. На те що все минеться. Швидкість.
Невідворотність.
Відчайдушний зойк душі.
Земля.
Глухий удар.

PS: - Він виживе?
- Виживе звісно. Люди дуже живучий вид.
- І невже знову спробує?
- Тепер не знаю. Тепер не знаю. Цього разу він злетів дуже високо. Сила кохання що надихала його зробила справжнє чудо. Я був певен що минулого разу він вже не видужає. А тепер...
- А тепер?
- А тепер він втратив все. Адже віддав все що мав задля того щоб так злетіти.
- Сумно... Невже більше нічого не можна вдіяти?
- Можливо. Доля людини дивна річ, ніколи не знаєш що може статись. Тим вони і цінні. Своєю невичерпною вірою в інших. І така віра справді здатна творити дива. Приглянути треба за цими двома. Ця історія ще пишеться.
Якщо теплого, сонячного дня дивитись на хмари, можна помітити як янголи спостерігають за душами…
Чи може то марево повітря, зігрітого сонцем…
Прочитав сьогодні цікаву притчу про Альберта Енштейна. Мовляв знадобилось фізику усамітнитись для обдумування теорії поля. І в той час до нього завітав молодий журналіст щоб взяти інтерв`ю. Енштейн впустив хлопа, але дозволив йому поставити лише одне питання. На що той зрадів і запитав великого фізика - яке питання Альберт поставив би сам собі.
Після довгих розумів геній відповів: "Найголовніше питання що я б його поставив собі - Чи є Всесвіт до нас дружнім? Адже від відповіді на це питаня залежить зводити нам стіни, чи наводити мости".

Хорша притча. Ми часто діємо не поставивши собі це просте питання - чи є ситуація, людина, або випадок до нас дружнім? І від того ми, в розпачі, не знаємо що робити, бува й помиляємось. Картаємо себе за це.

То поставте собі питання - чи є Всесвіт дружнім до мене?

PS: Будучи оптимістом я вірю в те що Всесвіт заслуговує на будівництво мостів. Їх будую... Хоча не завжди то просто і швидко.

Вогонь

Темрява. Тиша. Навколо тиша. Раз у раз поміж людьми пробігають вогники. Ось і зараз між двома промайнула іскра. Вони ще не знають що сталось, не усвідомлюють події. Але темрява навколо на одну коротку мить відступає. Якщо Долі буде охоче - цей спалах не зникне, як решта. Золотавим зорепадом іскра впаде долі. Впаде глибоко в душу. Потрапить на сухий трут і появиться маленьке полум'я. Багато хто не помічає й того. Спішить жити. Біжить далі. Буває й так що чутлива душа відчуває це народження одразу. Всяко буває. Проте сам вогник, маленький язичок полум'я тягнеться до неба, народжуючи нову казку.Він жадібно поглинає трут. Біжить по гілочках. Росте. І ось його сяйво вже не губитьсяв темряві. Його тепло поєднує душу з душею. Заворожені його магічним танком душі тягнуться одне до одного. Зближуються. Їх вогник продовжує рости. Це дика стихія. Незвідана. Первинна. Для душ, поєднаних цим вогнем перестає існувати страх... Коло. Тепле та яскраве коло світла їх оберігає. І віддаючись цій магії, душі зливаються в єдину. Енергія цього злиття роздмухує полум'я ще сильніше. Це вже не маленький соромязливий язичок, що міг будь якої миті щезнути. Ні, це те, що зазвичай кличуть вогнищем. Воно оберігає від незгод навколишнього. Зігріває. Ніжить. Пестить. І це триває завжди вічність. Часто люди не розуміють сили що прихована в цвй стихії. Без магії двох існування його стає небезпечним. Полум'я починає вирувати, перетворюватись на монстра. Пожираючи навколишнє цей монстр жадібноохоплює душі. З'являється біль. Всеохоплюючий, нестримний біль. Таке воно - випробовування вогнем. Піддатись болю, відчаю. І залишитись недопалком там, де ще зовсім нещодавно були дві душі. На згарищі надій та сподівань. Чи взяти, прийняти цей біль як данину почуттям. Як плату, пропуск, екзамен на щирість та стійкість. Віддатись іншому без остатку, злитись в екстазі болю разом з іншою душею, дозволити полум'ю ще дужче охопити себе і ніби міфічний фенікс горіти яскраво як наднова. Як спалах ядерного вибуху. До тла. До атома. До переродження.

І наступного дня на галявині двох різних, хоча і поєднаних душ або появиться нова казка, або шрам на тілі землі у вигляді згарища. Що буде там? Покинута чорна галявина, на якій ще довго не роститиме трава і рідкісний звір щважиться вийти.
Чи з життєдайного попелу плявляться нові ростки життя. Життя двох душ, що є одним цілим і водночас двома різними половинками. Де в сердці кожного яскраво і нестримно сяє космічний вогонь. Сяє, зігріваючи навколишній світ. Розганяючи холод і темряву.

Лише вона і знає. Лише темряві це відомо. Лише темряві.

Вниз.

Крок, ще один крок, ще. Відчуваєш як рідина поступово охоплює ноги, організм починає панікувати. Тілом біжить озноб. Ще крок. Ступні лащаться пологим дном. Є чітке розуміння, точніше осягнення схилу. Вниз. Ще крок. Ще. Коротка мить супротиву, коли холод добирається до живота і йде вище, до самого серця. Тепер розвернутись до берега, оглянути його, і відштовхнутись. Останній крок. Він найважчий. На коротку мить серце припиняє свій ритм. В готові пусто аж до легкого дзвону. Розкидаєш руки широко. Заплющуєш очі. До хрусту в ребрах вдихаєш повітря і приречено віддаєшся тому що відбудеться. Невідворотно, неспинно рідина охоплює все тіло, поглинає, оточує. Ще ніби мить назад тебе оточував яскравий, галасливий світ. Тепер кольори пропали, поступово пропадає і світло. Звуки навколишнього стають все тьмянішими. Сил боротись нема ніяких. І стихія древня як світ, все міцніше охоплює, затягує. Звуків нема, лише шурхіт крові у скронях, лише стукіт власного серця. Що, моє хороше, дісталось нам знову? Це нічого, прорвемось якось. Так, знаю, хочеться не "якось", а так як ми мріяли. Але це вже не від нас залежить. Ми зробили все можливе, все що вміли. Все, що було треба і навіть те, що робити не можна було. Потрібно навчитись як змиритись з цим. Ритм сповільнюється, стає менш рваним. Біль поступово стає звичним. Ніби старий товариш якого давно не бачив. Колись він був з тобою, але ходив по справах. А тепер знову тут, так само глибоко, ніби й не пропадав. А можливо так і було, можливо він всей час тут ховався за теплом та кольорами життя. І тепер коли ти поступово опускаєшся в них в холод та темряву єдиним супутником, ніби вірний пес, вірно залишається цей тихий, сумний біль. В грудях поступово починає палати, ніби кислотою. Не вистачає кислороду. Життєдайного повітря. Ритм серця знову змінюється, воно починає свій новий танок. Поспішає, жене кров по артеріях. Тіло розслаблене, сил нема. Навколо темрява та холод. У вухах тиша. Лише тиск. Тиск росте по мірі того як занурюєшся глибше. Приреченість та апатія. Шурхіт крові. Ритм. Стук. Стук. Стук. Вниз. В темряву. До самого дна. Глибоко. Вниз…

Ранок теплий

Ранок завжди різний. Ритуал схожий. Прокинутись, відчути присутність. Ніжне тепло тіла поруч, лагідність шкіри. І розум засинає, додивлятись сни. Тілом починає керувати серце. Торохкаючи як пухнастий гарячий мотор воно захоплює єство. Не пручаюсь, дозволяю все що йому хочеться. Відкрити очі, подивись. «так-тра-дам!» На мить збоїть мотор. І починає свій новий ритм. Я дивлюсь на тебе . Від серця тепло починає рухатись тілом. Лагідне сонячне тепло. Керуючись цим теплом рука тягнеться до локону що впав на твоє обличчя. Ніжно, щоб не порушити магію ранкового сну, забрати його, відкрити цю милу мордашку. І непомітно для себе посміхнутись. Легенько, легесенько провести кінчиком пальців по щоці. Така ніжна шкіра. Очі бачать сни, ніс сопе свою нічну пісеньку. Відчувши мій дотик ти завжди трішки мружишся і починаєш щось бурмотати. Провести пальцем по вустах. Маленька така капость. Але щоразу схожа реакція. Губи збираються у смішну гримаску. І від цього серце знову збивається з ритму. Я знаю що при цьому на моєму обличчі вже не пропаде щаслива усмішка. Тепло, затишно, ранково. Рука блукає по волосю, рухається до шиї, ніжно пестить плечі. Починає блукати тілом, відчуваючи таке рідне тепло, ніжність шкіри. Всеоохоплюєче бажання заполоняє все єство. Стримуватись нема ніякого сенсу. Хочеться обняти, притулитись міцно міцно, заритись у волосся і дихати ним, намагаючись вжитись в цей запах. Щоб він залишився зі мною на цілий день. І так приємно тримати в обіймах цей комочок неймовірного щастя. Тепло та ніжність від серця починає бухати в скроні, ворухливими метеликами опускається в живіт. В середині починає розпалюватись багаття. Внизу живота важкою рідиною починає заповнюватись хіть. Ніжність домішує бажання. Величезне бажання злитись в єдиний організм, розчинитись в тобі, заполонити все єство. Щоб на короткий термін єднання відчути не два різних Я поруч. А щось більше, чутливіше, неймовірніше щось єдине. Магія, магія єднання двох. Ритуал пристрасті та кохання. Іноді коротка мить, іноді мільярд років. Але завжди вибух чогось, що неможливо описати словами. Коктейль відчуттів, дотиків, запахів, смаку та звуку. І коли минає цей вибух в середині залишається мерехтливий метелик теплого вогнища. Вогнища яке дає сили та наснаги пройти день. Навіть якщо він буде важким на випробування. Такий собі оберіг від поганого, злого, сірого. Тепер щоб і хто б не зробив поганого це не важливо. В середині гріє теплий оберіг. І є найбільше побажання до долі в цей час. Щоб був такий самий оберіг і в тебе.
Він постійно горить,цей вогник. Сили йому дають ранкові бісики в очах. Кружка чаю із запискою на якій кількома словами написана ніжність. Кількома рядками і обов’язковим смайликом. У раптовій смс із побажанням посміхнутись. Відповіді на таке ж саме побажання.  Здавалось би проста звичка при виході з дому побути поруч, провести, побажати гарного дня. Як багато люди втрачають коли того не роблять. Вийти з дому, обнятись на порозі, ніжно, сильно, пристрасно і вдячно. Вдячно за те тепло що горить довго і тримає життєвий шлях світлим. Заритись у волосся, вдихнути запах, залишити його із собою на цілий день.  Аж до вечірнього «Привіт. Як твій день?». Тихенько прошепотіти в саме вухо «люблю». І прочитати у відповідь по губах те ж саме. Обов’язково на порозі дому. Не зважаючи на настрій, події, чи думки. Життя швидкоплинне та непередбачуване. І кілька простих хвилин не ціна. Але ці прості речі  завжди надають сил. Йдучи з дому обов`язково озирнутись назад. І щастям є зустрітись знову очима. Побачити посмішку і відповісти взаємно. Кожного дня. Вдячно що він є. Теплий ранок. Ще один. І хочеться ще одного. І ще. І ще. Це важливо, залишати дім з посмішкою. І повертатись в нього так само, залишаючи за порогом все погане.

Це ранок. Ранок теплий. Тепла всім.

Ранок ритуальний

Та коротка, ранкова мить. Чітка та усвідомлена. Ніби в голові перемикач спрацьовує. Щоразу. Ось ти ще секунду назад був у вирі сонних пригод і тут - «Клац!». І все. Як пультом телевізора. Сон ще може вирувати в голові, ми ще там в пригодах, але очі вже не бажають бути закритими. У кожного свій ранковий ритуал.
Додивитись сон, пригадати яскраві моменти. Відкрити очі. Картинка ніби щоразу одна і та ж, але завжди відрізняється. По мрі прокидання кольори стають яскравіші, контури предметів чіткіші, починаєш помічати все більше деталей. Поступово прокидаються інші чуття. Слух ловить ранкові звуки. Ніс сигналізує про своє. І ось він чіткий момент розуміння - все пора прокидатись. Закрити очі, глибоко вдихнути носом так щоб аж легені заболіли і потягнутись. Всім тілом, щоб аж відчути хрускіт суставів. Колись давно вивчав практику йоги. Одна з порад там була - прокидайся як тварина. Тварині дуже рідко прокидаються бігом. Вони теж мають свій ритуал... Потягнутись, і залишитись на декілька хвилин в постілі, мліючи від нічного тепла. І лише потім поволі піднятись. Або ні. Залежить від дня. Головне не перестаратись і не втратити цю ранкову магію. Зібрати думки, що розбігаються до купи, та піти поставити чайник. Доки він буде буркати та булькати на плиті часу вистачає якраз вмитись. Якраз щоб запарити чай або запашну каву. Зазвичай ще залишається трішки часу на те щоб зайти у ФБ, переглянути стрічку свіжих новин, привітатись із друзями, перекинутись кількома словами, послухати радіо. Часу рівно стільки, щоб встигнути спокійно випити гарячого напою. Одягтись і «вийти» назустріч новому дню. Обов`язково із посмішкою.
Доброго ранку!

Минуле.

Минуле. Спогади.  Нитка, а скорше тоненький ланцюжок. Стоїш над урвищем, оглядаєшся назад. Ген-ген майнуть яскраві зорі подорожей. А там от теплі перли свят. А тут ціла низка маленьких яскравих цяточок сюрпризів. Десь подалі грубі вузли болючих втрат. Береш ланцюжок, пропускаєш через долоні, перебираєш одне за одним. Щось боляче ріже, щось навпаки лагідно лоскоче шкіру, викликаючи тепло та усмішку. Певного роду ритуал. Чим далі ланцюжок тим тьмяніші спогади. Вертаєшся назад. Внизу живота починає ворушитись липкий, холодний павук, борсається в животі, шкребе із середини. Тягнеться до сердця. А воно бідолашне сіпається, ховається у розпачі. В голові паморочиться, пальці інстинктивно перебирають ланку за ланкою. Світлішає в очах. Ось грубий, брудний вузол що колись був вимащений в чорному мастилі. Мастило давно висохло, вивітрилось, і вузол тепер більше не виглядає грубим та страшним. А ось пішла низка перлинок, береш їх в руки і на тепло каміння відзивається сердце. Обличча освітлюється посмішкою. Очі мрійливо примружуються. Хочеться так і завмерти, гріючись у цих спогадах. Але закони часу неспинні. Ланцюжок вже сам, наче змійка, звивається крізь пальці. Тепло, тепло, тепло. АЙ! Боляче! В ланцюжку трапилось кілька заноз. А он вже до рук трапляється і величенький вузол, вкритий гострими шипами та лезами. Не пропустиш, не минеш. Вузол ріже, коле руку, залишає на своїх вістрях шматочки шкіри і піддається руху ланцюжка. Але болять не руки, болить сердце, щемить, лізе в горло, дусить так сильно що в очах появляються сльози...
І знову кольорові камінчики теплих спогадів, лікують, пестять, ніжать рани. І стає леше. Тепліше. І рани гояться Шкода лише шо самі перли при цьому тьмяніють від крові. Треба почистити обовязково. Забруднив сам. Не добре так. Треба вичистити...
Урвище. Що на дні не видно. Стоїш тримаєш ланцюжок спогадів. Нові ланки ще не появились - треба робити вибір. Треба робити Крок. Холодний паук знову борсається в грудях. Вмощується зручно, стискає серце, бере його в клітку своїх лап. Тепер з ним треба прожити. Потім він сам піде. А доти... А доти в руках кінець ланцюга. Брудний, колючий. В ланках хаотично переплетено гострі шипи образ та яскраві перлини ніжності.Потім, згодом шипи обтешуться вітром часу, або зовсім пропадуть, або стануть не такі гострі. До того ж часу потрібно міцно триматись.
І робити крок.
Крок у прірву.
Чесно, крізь страх.
Зробиш все правильно - не впадеш, не пропадеш. Вітер долі тебе обовязково втримає та винесе. Оступишся - прошавай тоді... Була людина і нема.
Крок.
Важливо зробити крок. Перший. І дорога появиться сама.
Хоча зараз хочеться одного, вчепитись у ланцюх, закусивши губу до крові, замруживши очі від болю. Стояти на місці. Втягути голову в плечі і душити в собі будь які емоції. Зовсім. Перетворитись на камяну статую...
Боляче...